Це окремоденник Данила Кубая, також маловідомого як Майнер, що може бути цікавим, як через його тексти, так і з якихось інших причин. В окремоденниках можна писати коментарі на дописи з минулого.
...Його перше бррр...
мобілкографовано Мариною
| | |
|
24 травня, субота
17.00 – 19.00 галерея «Лавра»
вул. Івана Мазепи (екс-Січневого повстання), 17
Крихітний мегаполіс
Тексти:
Данило Кубай, Марина Муляр
Звукові картини:
King Imagine
| | |
|
 Цей присмак — доля, порох чи бензин?
А присмерк розтягає прутко тіні,
ковтає їх пігулками кабін,
ліхтариків і кольорових ліній. Чужі птахи і квіт чужих дерев —
усе відміряно набоями у лентах,
і чергових винищувачів рев,
і ерліконів злі аплодисменти. Два кулемети, наче два мечі
рівняють перемоги та поразки,
як вогнебомби сяють уночі
у житлах, перетворених на пастки, Як збитих милосердний океан
ковтає, припиняючи стаждання
шрапнельних, кульових та рваних ран,
невиліковних, як твоє завдання невиконанне. За годину зліт,
а вороття — якась абсурдна мрія,
що обліта, немов рожевий квіт
стискаючи шовковим шарфом шию. |
(copyleft) Данило Кубай. Автор дозволяє копіювання і поширення тексту за умови збереження цього повідомленняв якомусь сенсі — відповідь Марині Муляр на « Самолетик» та « Время, пока не ударят пушки» UPD: Через те, що шановний ![[info]](http://nash-lj.org.ua/zab/ljface/userinfo_oseled_vusa.gif) posmixator своїм героїчним прикладом нагадав мені, що серед моїх читачів фанів авіаційної історії мало, і реально дуже відоме ім’я Сабуро Сакаі, найкращого японського винищувача з тих, хто вижив, нічого не каже, додаю зображення сабджа після важливого кармічного епізоду його бойової кар’єри  Rabaul, 8 August, 1942: Struck in his head by a .30 caliber bullet, covered with blood and blind in one eye, Saburo Sakai returns to his base with his damaged Zero, after a four-hour, 47-minute flight over 560 nautical miles (1,040 km). | | |
|
багато так званих, але мало бодай трохи обраних Вже мало в кого викличе заперечення твердження, що медії настільки розмили реальність, що "те, чого нема в телевізорі, не зовсім існує", чи, в інтерактивно-осучасненій формі, "те, про що мовчить блогосфера, форуми і ехи -- не існує". На якійсь справді це відрізняється від "про що не чути на базарі" хіба розміром і формою референтної групи, задіюваної для виділення "реального" за тим самим принципом, за яким очевидці, скажімо, прольоту банального НЛО перепитують одне одного: "ти бачив?", і чим більший відсоток очевидців побудували аналогічні перцептивні гіпотези, тим достовірніша подія. Проте, за багатьох поширених ситуацій це здорове бажання індивіда порівняльно пересвідчитися, що мозок його не динамить, може надинамити ще гірше, навіть без маніпуляторських штучок та групових галюників. Досить лише тому світоопису, яким послуговується референтна група чи який нав'язують медії, бути неадекватним ситуації, щоби розумування найкрутіших експертів нагадували лічбу червоних летючих крокодилів, а публіці здавалося, що так і треба. І, НМХР, той світоопис, який ми юзаємо в повсякденні, важко назвати адекватним. | | |
|
Спочатку тут було щось типу конкурса на впізнавання артефакту; конкурс завершено, переможцям слава!
 | | |
|
Якось, вже дорослим, я спробував уявити не на рівні менш-більш заокруглених цифр, а на рівні картинки зі звуками, запахами та тремтінням піджилків те, про що мій дід уникав згадувати -- другу світову. Наприклад, кількасот чотиримоторних бомберів, що спалюють велике місто. Чи сморід поля бою після кількох невдалих атак, вкритого пошматованими тілами, що розкладаються...
Була одна картинка з війни, яку дід згадував часто коли я малий після чергового героїчєського хвільму про війну доколупувався до нього з розпитами. Двоє вбитих, імовірно, застуканих в рукопашній вибухом гранати, що лежать, обійнявшись, наче брати після довгої розлуки і лише рештки форми Вермахту та РККА видають смертельних ворогів.
Відзначаючи річницю завершення війни в Європі, думаю про те, що кожен з мільонів загиблих у тому жахітті -- військових і цивільних, злочинців, героїв і жертв, смоктав пальчика, космонавтуючи в маминому животі, з болем та відчаєм задихався аж до свого першого крику, не давав батькам спати, поки його мучили гази, тримаючись за пальця, робив перші кроки...
Яка перемога, якщо та війна не стала останньою? | | |
|
| |
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
m1n3r
![[info]](http://nash-lj.org.ua/zab/ljface/userinfo_gaz.gif){kind=small}
